Сучасні українські реалії й Михайло Грушевський
Національне дезертирство: вчора і сьогодні
Повертаючись до теми публіцистичної спадщини Михайла Грушевського (див. "УіЧ" від ), продовжуємо публікацію статей доктора політичних наук Ігоря Мельника про суспільно-політичні процеси та явища, що не втратили актуальності й у наш час. Ми звернулися до них, оскільки вони проливають світло на такі важливі для нашого сьогодення питання, як національна ідентичність, громадянська самосвідомість, проблеми "єдності та відрубності" українського загалу.
Історична пам'ять українців
Упродовж майже восьми століть завойовники, які поділили між собою українські землі, намагалися відібрати в нас історичну пам'ять. І використовували для цього різні догматичні теорії, позбавляючи українців навіть права на власне ім'я. В Російській імперії, як відомо, нас називали "малоросами" - частиною єдиного "общерусского" народу; в Австро-Угорщині - "русинами", "рутенцями" тощо. А робилося все це для того, аби швидше досягти поставленої мети - цілковитої асиміляції українців. Саме на це й спрямовувалась уся міць державного бюрократичного апарату.
Зрозуміло, що потужний ідеологічний прес не міг не позначитися на свідомості українців. За таких умов на захист власної національної ідентичності піднялася українська інтелігенція. У тому числі - й Михайло Грушевський, публіцистичні виступи якого розкрили широкому загалу історичну правду про походження нашого народу. Саме він першим подбав про формування нового типу політично свідомого громадянина, здатного змінити тип малоросійського мислення.
Як це не парадоксально, але проблема виховання національно свідомого громадянина, що була актуальною сто років тому під час формування української нації та боротьби за її незалежність, залишається злободенною і в наш час - на сімнадцятому році існування суверенної української держави. Великий публіцист-державник десятки років тому змоделював і передбачив ті політичні пріоритети, які й сьогодні залишаються визначальними для розвитку українського суспільства. Адже, як слушно зауважує один із дослідників його суспільно-наукової діяльності Ігор Гирич, стереотипи дореволюційного виховання, закріплені й примножені в часи радянського тоталітаризму, тяжіють над більшістю українців і донині. Історія спільної імперської духовної спадщини сильніша за теперішній кволий освітній вплив.
У зоні "духовної окупації"
Із цим висновком важко не погодитися: у наш час суспільно-політичним вихованням громадян в Україні, зокрема патріотичним, майже ніхто не займається. Сучасна українська молодь усе більше піддається маніпулятивному впливу (як внутрішньому, так і зовнішньому), що ллється безперервним потоком із телеекранів, через Інтернет, зі шпальт друкованих видань. Не секрет, що більшість ЗМІ привертає увагу людей не до проблем державного будівництва чи консолідації української нації. Вони вкрай рідко й неохоче популяризують кращі зразки національної культури, а здебільшого "піарять" ті чи інші комерційні проекти, прищеплюючи українському загалу суто споживацькі настрої.
Ми маємо дивовижну палітру сюжетів, основне призначення яких - відволікати відповідну аудиторію від найгостріших проблем сьогодення. А від перегляду суспільно-політичних чи розважальних молодіжних шоу-передач складається враження, що їх готують не у столиці суверенної держави, а роблять на замовлення відповідних іноземних спецслужб. На жаль, таких прецедентів у наш час - хоч греблю гати. А тому загальнонаціональні ЗМІ (і насамперед - "незалежні") замість того, щоб об'єднувати країну і консолідувати націю, поглиблюють непорозуміння між громадянами в різних регіонах України. Тому й маємо перманентну політичну нестабільність: тривалі парламентські кризи, часту зміну урядів, спалахи локальних суспільних конфліктів, "газові війни" тощо.
Схід-Захід: міфологія розколу
Найчастіше наші опоненти експлуатують тему двох культурно-відмінних українських територій, намагаючись вбити клин між Заходом і Сходом України, хоча жодних об'єктивних підстав для цього не існує. Надуманість цієї проблеми очевидна. До того ж, її давно вже спростував Михайло Грушевський, який наголошував, що "люди, яким не потрібен сильніший розвій українства, хапаються тих відмін, витворених на нашім національнім тілі чужими впливами та зверхніми обставинами, і поняття одноцільної української території... підмінюють поняттям краю, області, з української території викроюють обласні автономії. Але в інтересах українського національного розвою в теперішній стадії лежить власне концентрація всіх національних сил, а для того - всіх частей української території. Треба розвивати в них почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати ріжниці..."
Гостро таврував публіцист і національне зрадництво, зазначаючи, що "... відречення від національних інтересів насправді є аж ніяк не подвигом, не свідченням громадянської звитяги.., а малодушним дезертирством, відходом від позицій, які вимагають більшої витримки, такту, громадянської мужності, ніж пасивного плавання за течією...". Більше того, Михайло Грушевський кваліфікував подібні дії українських земляків як злочин.
Злободенні слова! Хоча й написані вони в період нашої бездержавності, коли розвалювалась імперія Романових, а в українців з'явилася надія на самостійний шлях розвитку. Однак, тоді, як і нині, загальнонаціонального порозуміння годі було досягнути.
"...Всю енергію вложити, аби відігріти національне почуття"
Як змінити подібне становище? Як виробити механізми для налагодження всеукраїнської злагоди у суспільстві?
Отримати відповіді на ці, аж ніяк не нериторичні, запитання значною мірою допомагає суспільно-наукова спадщина одного із творців модерної Української держави початку ХХ століття. Праці Михайла Грушевського навчають еліту не тільки швидко й адекватно реагувати на політичні виклики сьогодення, але й демонструють механізми досягнення національної злагоди на рівні свідомості пересічних українців. І, що особливо важливо, визначають шляхи подолання старих міфологем у мисленні наших сучасників. Потрібно все робити для того, аби широкий загал українців знав правду про те, що "ріжні часті великої української землі в своїм історичнім житті йшли ріжними дорогами, під впливами ріжних чужих народів, культур, правительствених систем, відмінних економічних і суспільно-політичних обставин, і при слабім розвої національного життя, національної культури, вони слабо відчували свою національну одність, мало вносили в спільну культурно-національну скарбницю й пасивно піддавалися чужим впливам".
Однак важливо не тільки знати правду про історичний шлях розвитку, але й не повторювати помилок минулого. Самоусвідомлюючи себе українцями, слід пам'ятати, "щоб вийти з всього розбиття й занепаду, який в дальшім розвої грозить нам повною національною смертю, українці мусять всю енергію вложити в те, аби відігріти національне почуття, і з ним - почуття національної спільності, солідарності у ріжних частин українського народу, та сконцентрувати, можливо, систематично і планово, національні сили тих ріжних частин на спільній національній роботі, яку нам висувають біжучі події на порядок дня. Інакше мертвіє, слабне і відпадає не тільки та частина, якої зв'язь з цілістю порушена, ослаблена. Слабне також і цілість, всеукраїнський організм через зменшення тих сил, якими може він розпоряджати для загальнонаціональних цілей, і через дальший зріст розкладової енергії".
Уроки історії як застереження і мотив до дії
Як бачимо, у своїх публікаціях Михайло Грушевський глибоко й аргументовано характеризує основні причини наших негараздів - вони майже дзеркально накладаються на гасла, за допомогою яких наші недруги втягують Україну у вир суспільно-політичних конфліктів. Сьогодні, як і колись, на масовому рівні мусуються такі заяложені теми, як "исконно русские земли", "единый "общерусский" народ", водночас підкидаються й сучасніші, як-от проблеми Голодомору, вступу в НАТО, статусу російської мови та багато інших, хоча й вони вже всім набили оскому.
Отож, щоб у нашому житті не повторювалися події, які відбувалися в Сіверськодонецьку, щоби нас періодично не лякали сумнозвісною "південно-східною республікою" чи "русинським" сепаратизмом на Закарпатті і не дай, Боже, щоби не трапився "Косовський прецедент", кожному українцю треба виконувати свій найголовніший суспільний обов'язок - не стояти осторонь проблем, які підривають наші національні інтереси. Адже трапляється це, як засвідчують праці Михайла Грушевського, "через нашу байдужість, слідування за течією в той час, коли треба поєднати служіння загальним завданням зі служінням своїм обов'язкам, місцевим і національним, з обов'язком перед своїм народом..." І про це ніхто зі свідомих громадян соборної незалежної Української держави не має права забувати.
Ігор Мельник,
доктор політичних наук
(Див.: Михайло Грушевський "Твори" у 50 томах. -- Львів: Світ, 2002. -- Т. 1. -- С. 289-376; Т. 2. -- С. 1-243)
