"Де будеш ти - там буду я. І в горі, і в радості..."
24-річна полька Моніка одружилася із 42-річним Володимиром і переїхала жити до Львова
"Кохаю тебе - єдину і таку рідну! Моніко! Ні, це неможливо... Нам не судилося бути у парі. Вона не дізнається про мої почуття. Ніколи!" Здавалося, Володимир боровся сам зі собою. Серце рвалося від кохання, розум твердив: "Забудь її!" І щоразу, коли думки навертали чоловіка на спогади про Моніку, він намагався викреслити з уяви її образ. Що більше закохувався - то більше відкидав думку про неї. Вважав, що не гідний її руки. Бо Моніці - лише 24 роки, йому - 42. Бо в Польщі - її батьки, дім. А він... Куди приведе молоду дружину, якщо не має житла, поневіряється по львівських квартирах?! І, нарешті, він - ... інвалід. Вона ж - молода і здорова. Однак Володимир навіть не здогадувався, що Моніка потайки також марила ним, у мріях уявляла себе у весільній сукні. Та їй здавалося, Володимир не звертав на неї уваги. А вона не наважувалася зробити крок першою...
Симпатичний "охоронець порядку"
З Володимиром Гірським Моніка Кашуба зустрілася у спортивному комплексі "Спартак". Дівчина приїхала на Львівщину до знайомої, з якою в Катовіце працювала в ресторані. Погостювала у подруги місяць-другий. "Пора й честь знати", - мовила собі. Але їхати зі Львова Моніці не хотілося. Надто вже прикипіла душею до старовинного міста і, як каже сама, до гостинних галичан. Вона почала працювати прибиральницею у спорткомплексі "Спартак".
Уперше Володимир почув про Моніку від колег-спортсменів, коли наполегливо готувався до всеукраїнських змагань. Адже Гірський - п'ятиразовий чемпіон України, майстер спорту з паверліфтингу. Оскільки у залі тренувалися лише чоловіки, тільки й розмов було, що про молоду польку, яка працює в них. З цікавості Гірський зайшов у "підсобку".
"А знаєш, зараз тебе тут зачиню", - мовив, прискіпливо приглядаючись до симпатичної "охоронця порядку".
"Тільки спробуй!", - усміхнулося біляве дівча, зрозумівши його жарт.
- Якось, - розповідає Володимир, - підходить до мене старший тренер із паверліфтингу Ігор Лукачук і каже: "Ми дуже задоволені тим, як Моніка працює. Вона старанна, акуратна, ввічлива. Не хочеться її втрачати. Та господарі, в яких дівчина знімає квартиру, за несплату відібрали у неї паспорт. Може, допоможеш Моніці підшукати інше житло?!" Цього ще мені бракувало! Сам живу в майстерні. Однак підійшов до Моніки і пообіцяв: "Цього тижня їду на чемпіонат. Як тільки повернуся - щось придумаємо. Можеш розраховувати на мою допомогу".
У спортивному залі вони бачилися щодня. Володимир частенько ловив на собі погляди Моніки, та значення цьому не надавав. Вона і йому дуже подобалася, частенько проводжав дівчину очима. Якось у спортзалі вони залишилися віч-на-віч. Випадково - чи, може...? Зараз й не згадають. Бо тієї зустрічі прагнули обоє потайки одне від одного. Присіли відпочити. Слово за слово - зав'язалася відверта розмова...
Лікарні, лікарні, операції...
- Знаєш, якби я одружився, то тільки з тобою, - мовив Володимир щиро, гірко всміхнувся і... наче злякався своїх слів. - Усе моє багатство - це спортивні грамоти і медалі. Родом я зі села, що неподалік Львова, із багатодітної сім'ї. П'ятеро нас у батьків, тож про сімейні статки не йдеться. У тринадцять років я важко захворів. Ніхто з лікарів не може пояснити причин моєї недуги. Дуже пекло у стопах, викручувало ноги. Якось прокинувся - а ніг не відчуваю взагалі. В "Охматдиті" рік пробув прикутий до ліжка. Медики виписали з лікарні й наче підписали вирок. "Ваш син ніколи не стане на ноги. Медицина тут безсила", - повідомили вони татові. Батько на руках привіз мене додому - вмирати...
Удома хлопець навіть не міг накритися ковдрою - вона висіла над ним, немов шатро, бо простий дотик тканини спричиняв сильний біль. Однак, як стверджує Володимир, на його життєвій стежині постійно зустрічаються люди, які йому допомагають. Хтось дав батькам адресу 84-річного знахаря з Тернополя. "Вже як не є, а гірше не буде!", - бідкалися батьки і подалися з сином у сусідню область.
- Пам'ятаю, - Володимир на мить замовкає: помітно, що навіть через тридцять років згадувати йому про це нелегко, - в дідову хату внесли мене на руках. Поклали на ліжко. Знахар набрав із пляшечки якусь рідину і зробив кілька уколів нею мені в ноги. Було відчуття, що мене жалять бджоли, боліло страшенно. Дід, який, як з'ясувалося згодом, був священиком і лікарем, звів на тата очі: "Якби ви спізнилися хоча б на тиждень, я йому вже не допоміг би". До того знахаря ми їздили двічі. Після другого разу дід наказав татові опустити мої ноги - і я... відчув під собою землю. Спочатку вчився ходити за допомогою двох палок. Через місяць уже самостійно переходив з однієї кімнати в іншу. Медики були шоковані й увесь час допитувалися, чим дід мене лікував. Звідки ж мені знати? Знаю лише, що в день нашого другого приїзду (то був 1974 рік) сім'ю тернопільського знахаря кудись вивезли...
"Я сам себе "зліпив"
Скільки ж Володимирові довелося витерпіти болю! Спогади про шкільні роки? Ні, він пам'ятає лише лікарняні палати. Ноги зводило в сильних судомах. Два роки поспіль ходив на напівзігнутих ногах. Старша сестра Леся, залишивши вдома тримісячного синочка, повезла Володимира аж до Москви. Операцію в одній із відомих столичних клінік юнак переніс важко, майже півроку пролежав у ліжку. Там познайомився зі спортсменами, зокрема силачем Валентином Дікулем. Вони й переконали хлопця: його врятує лише спорт.
- Після Бориславської школи-інтернату, - від хвилювання Володимир потирає долоні, - вступив в училище, де навчився ремонтувати взуття. Але сидяча робота мене руйнувала. Почав тренуватися у "тата Комишева" - так звали керівника збірної України з важкої атлетики. Прийшов до нього на милицях. Оскільки руки в мене були сильні, тренер порадив займатися паверліфтингом. І я почав сам себе "ліпити"...
"Дивись, якого красеня зробив із себе Володимир", - оглядалися йому вслід знайомі жінки. Вони захоплювалися силою волі юнака, раділи його спортивним досягненням. Та жінок вистачало рівно до... першої проблеми Володимира.
- Найдовше я зустрічався з дівчиною п'ять років, - очі Володимира вдивляються в обличчя Моніки, чоловік наче хоче зрозуміти її реакцію на свої спогади. - Я кохав її, але... Якось вона знизала плечима: "Володю, як ти собі уявляєш нашу сім'ю? Хати не маєш, у кишенях вітер гуляє". Після того більше я її не бачив. Чесно кажучи, навіть зневірився в жінках.
"Кохаю тебе, Володю!"
З чемпіонату України до Львова Володимир повернувся звитяжцем. Був окрилений перемогою і хотів якнайшвидше поділитися радістю з Монікою. "А вона звільнилася і поїхала до Польщі", - переказали йому спортсмени. Телефон Моніки не відповідав. Володимир почав утрачати надію бодай ще раз побачити її. І лише тепер по-справжньому зрозумів, що більше не зможе без неї. Несподівано від Моніки він отримує есемеску, потім другу, третю. Вона цікавилася його справами, писала про себе. Листувалися так півроку. Володимир усе не дозволяв собі сказати Моніці про свої почуття. І раптом: "Кохаю тебе, Володю! Хочу присвятити тобі своє життя, бути тобі підтримкою й опорою. Приїжджай, познайомишся з моїми батьками". Підпис - "Моніка". Володимира таке зізнання приголомшило...
- Я довго вагався, їхати чи ні - навіть у тренерів поради просив, - Володимир підсідає ближче до Моніки й обіймає її. - У Моніки є брат, гарне помешкання у Катовіце. А я? Боявся, що батьки Моніки побачать мене, неповносправного, набагато старшого від їхньої доньки, - я повернуся до Львова ні з чим. Нарешті наважився, поїхав. Тато і мама коханої зустріли мене на порозі. А в мене мову відняло, від хвилювання руки заніміли. Та, виявляється, Моніка їм усе про мене розповіла. Зустріли мене, як рідного, обняли, поцілували. Жодним жестом чи словом не обмовилися, що я ходжу не так, як усі. Склалося враження, що багато років прожив у їхній родині. Лише мама поцікавилася: "Ти справді кохаєш нашу доньку?" Почула ствердну відповідь - і благословила нас...
Не живуть, а... виживають
Святкувати весілля вирішили у Львові. Грошей у молодят не було. Володимир об'їздив із десяток банків - хотів узяти в кредит три тисячі гривень, та всюди йому відмовляли. Бо 400 гривень його пенсії для банків - не гроші. Володимир був шокований, почувався абсолютно незахищеним. Моніка всю ніч проплакала. Із грішми молодятам допоміг товариш. Та з останніми акордами весільного маршу почалися проблеми із житлом...
- Спасибі, допоміг голова Франківського товариства інвалідів В'ячеслав Сташевський, - розповідає Гірський. - До цьогорічного квітня ми житимемо у приміщенні соціального житла "Турбота". А потім куди? Навіть квартиру не можемо собі найняти: на 400 гривень пенсії з інвалідності плюс 400 гривень заробітку особливо не розживешся. Щоби вижити, мені доводилося обшивати салони автомобілів, влаштуватися сторожем. Моніці я оплатив курси перукарів, тож незабаром у неї будуть клієнти.
- А пам'ятаєш, - усміхається Моніка, - якось я поцікавилася: "Володю, навіщо тобі дружина, якщо вмієш готувати і прати сам?" А ти здивувався: "Хіба ж мені потрібна хатня робітниця? Важливо знати: вдома мене чекає кохана жінка, відчувати її підтримку і теплі обійми". І я відповіла: "Такою жінкою буду я". Володина сестра Леся навчила мене готувати борщ, деруни, вареники, пампушки...
- Усе, Моніко, так, як ти кажеш, - Володимир пригортає дружину. - У Польщі мене запевнили, що там з моїми спортивними досягненнями через кілька років ми б отримали житло, я був би фінансово забезпеченим. Але про життя у Польщі навіть думки не припускаю: Львову нізащо не зраджу. У квітні - знову чемпіонат. Потрібно дотримуватися режиму харчування, їсти більше м'яса, сиру, риби, вітамінів. За що? За мізерні, просто смішні виплати?! Скоро до нас у гості мають приїхати батьки Моніки. Куди їх запросимо? Моніка мене заспокоює: "Не хвилюйся, коханий, я ніколи тебе не покину, навіть якщо опинимося на вулиці чи вокзалі. Де будеш ти - там буду я. І в горі, і в радості".
Валентина ШУРИН
Фото Йосипа МАРУХНЯКА
