Скнилівська трагедія триває

Україну судитиме Європейський суд із прав людини

27 липня 2002 року у Львові на Скнилівському летовищі під час проведення авіаційно-спортивного свята військовий літак СУ-27, виконуючи над головами глядачів демонстраційний політ, упав у натовп людей. Внаслідок катастрофи загинуло 77 осіб, сотні отримали тілесні та психологічні ушкодження різного ступеня важкості.

23 червня 2005 року військовий апеляційний суд Центрального регіону оголосив вирок льотчикам і керівникам польотів, а також назвав причини катастрофи. Крім того, вироком суду було вирішено цивільні позови потерпілих унаслідок авіакатастрофи, згідно з якими розмір компенсації завданої моральної шкоди за одного загиблого його сім'ї становила сто тисяч гривень.

Заявники подали касаційну скаргу до Верховного суду України, у якій просили збільшити розмір відшкодування, а також призначити всім підсудним додаткове покарання. Проте 2 березня 2006 року судді винесли ухвалу, якою залишили вирок без змін, лише зменшили суми, котрі мали бути стягнені з засуджених на відшкодування шкоди, заподіяної знищенням військового літака.

Торік 99 заявників - громадян України не витримали знущань вітчизняного правосуддя і звернулися з позовом проти держави Україна у Європейський суд із прав людини у Страсбурзі. Їхній позов задоволений.

Три кола пекла

Коли слухаєш голову громадської організації "Скнилівська трагедія" Стефана Козака, який утратив під час авіакатастрофи сина, весь час ловиш себе на думці, що Україна, як кажуть, "ще з дерева не злізла" у сенсі побудови правової держави для своїх громадян.

Пан Стефан каже, що наше судочинство настільки корумповане і узалежнене від державних інституцій, що добитися від нього правди і справедливого вироку можуть лише громадяни із товстелезними гаманцями. Проте, за його словами, обстоювати і захищати свої інтереси у суді таки потрібно - хоча б навіть для того, щоб оскаржити їх згодом у Європейському суді з прав людини, бо така вже процедура.

- Держава, якою ми мали б пишатися, - розмірковує мій співрозмовник, - стала гіршою від мачухи для своїх громадян. Судіть самі. За відносно схожих обставин громадянам Російської Федерації та Ізраїлю, родичі яких загинули в авіакатастрофі 4 жовтня 2001 року (коли українська ракета наче помилково збила літак ТУ-154, внаслідок чого померли 78 громадян цих країн), згідно з міждержавними угодами, підписаними аж наприкінці 2003-го, Україна виплатила по двісті тисяч доларів за кожну жертву. Наші ж українські суди визначили розмір компенсації моральної шкоди для своїх громадян у десять разів меншу. Це ж явна дискримінація у ставленні до нас, українців! Влада, виплачуючи компенсацію громадянам іноземних держав, боялася втратити міжнародну повагу. А у випадку, коли після катастрофи на Скнилівському летовищі минуло чотири роки, міжнародне співтовариство вже частково забуло про цю трагедію (тим паче, що жертвами були тільки українські громадяни), Україні, на думку суддів та їхніх покровителів, нічого боятися міжнародного осуду. Ми вимагаємо від держави аналогічного ставлення до себе, - наголошує Стефан Григорович.

"Чому нас компрометують?"

Пан Козак категорично заперечив припущення, що потерпілих, які з колективною заявою звернулися до Євросуду, цікавлять винятково гроші (саме такі месиджі, на його думку, останнім часом з'являються у деяких друкованих і електронних ЗМІ, щоби скомпрометувати позивачів). Насправді ж потерпілі, які впродовж цих років зазнали нелюдського приниження від влади, не вірять, що остання хоч щось зрозуміла. Влада ж (як місцева, так і центральна) зайняла очікувальну позицію. Скажімо, міський голова Львова пан Садовий на початках свого правління обіцяв достукатися до серця кожного потерпілого, проте дуже скоро забув про це. І сьогодні земля на летовищі, де побудована каплиця, ще не відведена міськими службами, хоч і відчужена Міністерством оборони на користь міста. Тож каплиця теж не узаконена.

Більше того, про громадську організацію "Скнилівська трагедія" керівництво міста згадує лише 26 липня. І так - щороку. А на п'яту річницю трагедії хтось із недолугих керівників області організовує "Бойківські фестини", хоча вулицю Авіаційну ніяк не дозволяють перейменувати на вулицю Пам'яті жертв Скнилівської трагедії. Мовляв, мешканці не погоджуються жити на вулиці з такою назвою, хоча, правду кажучи, там, крім кількох установ, ніхто не проживає.

І хоча Скнилівська катастрофа - трагедія світового масштабу, передусім вона є проблемою львівської влади, яка у критичний момент виявила повну анемічність і нелюдяність у ставленні до своїх громадян.

На превеликий жаль, ніхто з високих посадовців не попросив вибачення у родичів потерпілих. Змінюються президенти, міністри оборони, прем'єри, та жоден із них не вважає за потрібне промовити два слова: "Пробачте, люди..." Складається враження, що українська влада хоче завдати ще більшого болю потерпілим. Бо як пояснити, що 26 липня 2006 року тодішній міністр оборони Анатолій Гриценко поїхав в Ізраїль просити пробачення у євреїв, а потерпілі внаслідок Скнилівської катастрофи все ще залишаються паріями.

А як оцінити дії нашого Президента Віктора Ющенка, який так піклується про трипільську культуру? Пан Козак обурюється, що у перший рік свого правління, проїжджаючи повз капличку, Президент не тільки не зупинився - навіть не глянув у її сторону.

...Таких ганебних прикладів бездуховності центральної та місцевої влади Стефан Козак наводить десятки. Влада ніби оглухла й осліпла до чужої біди. Можливо, вона вважає, що людина, вбита горем, уже не людина?

Мирослав ГРЕДІЛЬ