Народжена у криївці
Донечку повстанців селяни переховували у стаєнці
Темної ночі з автоматом у руці й дитям під полою кожуха йшов карпатськими горами молодий повстанець. Ніс вояк до села народжену в криївці Вірусю, донечку свого командира. Закривав тканиною личко хворого маляти, аби не чути було плачу. Не знав повстанець, що не лише він рятує життя дівчинці - мале дитя врятувало від смерті його самого.
А на світанку, незадовго до Різдва 1947-го, криївку на горі Яворина, що на Прикарпатті, оточили енкаведисти. У тім бою загинули всі побратими. І батько маленької Віри, провідник краю Карпатського Роберт. Щоби не здатися, повстанець залишив у нагані три кулі. Першу - для коханої дружини Тосі. Другу - для сина Романа. Останню - для себе.
«Ти впертий, Роберте»
На пожовклих світлинах - юнка з ямочкою на підборідді та парубок із суворим поглядом й закучерявленим чубом. Це все, що залишилося Вірі на згадку про батьків. Та й ті знимки лише через довгі роки потрапили у її хату.
«Батьки у мене були гарні, а мені краси з жодного не дісталося. Напевно, всю криївка випила. Кажуть, я була така квола, що коли діти мого віку ніжками ходили, я ще й голівку не тримала», - гірко посміхається батькам на фотографії пані Віра. І прізвище її не відразу назвеш. З народження - Мельник, тоді - Бучко, Юрочко, а останнє, по чоловікові, - Тимчишин.
- У дитинстві бабуся мене частенько стукала пальцем по чолі: "Ти, Роберте, впертий". Коли я допитувалася, чому вона мене Робертом прозиває, бабуня казала: "Цить, тобі причулося".
Уперше про те, що вона народжена у криївці, Віра почула у свої тридцять від полковника, командира ракетного полку, де працювала в лабораторії будівельних матеріалів. Якось викликав командир її до себе і сказав, щоби писала за заяву на звільнення. Пані Віра каже, що полковник був добрим чоловіком. Показав лист із московського КДБ, у якому чітко вказано, що вона - «донька бандерівця», тож її потрібно негайно звільнити. І розповів полковник, що тато Михайло - зовсім їй не тато, а рідний брат матері Антоніни Король; а справжній батько Віри - Ярослав Мельник, командир УПА. Загинув у бункері разом із її матір'ю. Ще сказав, що Віра - з двійнят, а народилася вона у криївці…
- Я до бабці: «Хто я і де мої тато з мамою?» - тоді й зрозуміла оте вічне за плечима: "Бандерівська дитина. Тося її в бункері народила, а сама на смерть пішла".
- Твоїм батьком, дитино, був Ярослав Мельник. Провідник Карпатського краю. Його псевдо - Роберт. За вольну Україну боровся. Коли їх енкаведисти оточили, то твій батько, мати й інші повстанці відстрілювалися. А як патронів у повстанців не стало, Роберт застрелив мою доньку Тосю, твою матір. І ще одну свою дитину (кажуть, що це був хлопчик) також застрелив. А наостанок собі кулю у скроню пустив. Не хотів Роберт, щоби над Тосею й дитям енкаведисти знущалися. Впертий і гордий був. А тебе чужі люди врятували, - розповідала якось тепер уже покійна бабуся Настя.
"Йдемо на вірну смерть"
Пані Віра вже шістдесятку розміняла, а й досі збирає інформацію про своє народження, батьків і людей, які її рятували. І глибоко у серці жевріє надія, що її братик живий. Що Ромчика, як і її, винесли з криївки повстанці.
…Вірочка зростала у Карпатах. Дитя й не уявляло, що у світі є щось краще за високі смерічки, сині гори, дерев'яну хату в селі Слобода Болехівська у Долинському районі Прикарпаття, трьох сестричок і маму Анничку. А ще у дитини гір була своя таємниця: виритий у землі бункер. "Мене весь час тягне у гори. І багато років сняться три смереки на високій горі. Напевно, там могили моїх батьків», - усміхається тужливо донька Роберта.
У Слободі Болехівській знали, що синьооке худорляве дівчатко, яку селяни називали Віркою - донька провідника Карпатського краю, а за совітів - «головного карпатського бандери» Роберта. Але село мовчало. Лише перед смертю мама Анничка (Ганна Бучко) розповіла. "Тебе двічі приносила до мене твоя мама Тося. Уперше забрала швидко назад. А вдруге принесла, поклала у корито і сказала: "Бережіть її, бо не знаю, чи ще повернуся. Можливо, принесемо до вас ще одну дитину. Якщо ж не встигну прийти, то знайте: я родом із Войнилова, там моя родина". Зняла медальйон із себе і поклала біля тебе. Вже з порога вернулася й сказала: "Я не знаю, чи хтось із нас виживе. Йдемо на вірну смерть. Як Віра виросте, скажіть, що ми з батьком дуже її любили і що згинули за Україну".
Над могилою мами Анни вже давно співають вітри. І десь у далекій Румунії бавляться діти медальйончиком, котрий залишила своїй доньці Антоніна Король. Голод був у Карпатах, то Анничка, щоби врятувати трьох своїх і одну чужу дівчаток, виміняла той медальйон на борошно.
"У тій травичці я тебе купала, а цією напувала, щоби вижила", - названа мати розповідала, що малою Вірочка була дуже квола. Не ходила, лише повзала, голівка на в'язах не трималася. І згадувала, що кадебісти частими гостями в їхньому селі були: шукали бандерівське дитя. На той час селяни Віру в гори відводили або у стайнях переховували. Коли їй виповнилося сім літ, у гірське село на заготівлю лісу приїхав Михайло Юрочко, чоловік із Войнилова, який згодом замінить Вірі батька…
Дитя із криївки
Михайло сидів із лісозаготівельниками біля ватри. Коли сказав, що родом із Войнилова, до нього підійшов місцевий селянин. Запитав, чи не знає, бува, Насті Король? Михайло сказав, що не знає. Хоча як не знати: Настя - то ж його мати. Щойно повернулася зі Сибіру, куди її заслали за доньку-бандерівку. А чоловік провадив далі: "У нашім селі росте її онука, донька Тосі Король і Ярослава Мельника".
Михайло й раніше підозрював, що десь у горах зростає дитя його сестри. Дійшла інформація до Войнилова: у криївці Тося народила двійнят. Усі в тім бункері загинули, а одне дитя люди врятували. Довго радився з дружиною, чи не провокація? Адже п’ятдесяті роки були, не так сказав, не так ступив - тюрма й Сибір. Вирішили: буде, що буде. Знову поїхав Михайло у гірське село по доню сестрички Тосі.
Віра добре пам'ятає той день, коли у їхню гірську хатину зайшов чужий чоловік. Хотів її забрати зі собою. Щось їй казали про сестричок і братиків, про бабусю, яку вона має, про нову маму. "Я заховалася під піч і не вилазила звідти цілий день. Навіщо мені кудись їхати, як мені і вдома добре? І чому мама мене якась чекає, коли моя мама ось тут, біля мене?" Не розуміло мале дитя, чому мама Анничка голосить над нею, називаючи сиріткою...
Ще раз приїхав чоловік, який стане їй за батька, до Слободи Болехівської. Таки вмовили маленьку дикунку поїхати до великого міста. Віра погодилася, але за умови, що їй куплять червоні сандалики. То була її мрія. Досі ходила в обмотках. Доньку Ярослава Мельника і Антоніни Король привезли до Калуша. На ранок дівча прокинулося й заплакало: не було мами Аннички.
- Ми цілий день шукали Вірі червоні сандалики, - названа сестра Віри Ліда Юрочко завжди всміхається, згадуючи малу дикунку, яка стала сьомою дитиною у їхній сім'ї. Юрочки й легенду придумали про появу дитяти. «Чоловік на заготівлі лісу вподобав собі жінку. А вона через сім років привела на поріг дівчинку й лишила дитя на порозі. Чи ж я мала дитину з хати вигнати, чи ж воно на світ просилося? Раз то Михайлів гріх, то хай і росте вкупі з нашими діточками", - розповідала цікавим тітка Ганна, дружина Михайла Юрочка і друга мама Віри.
Все ж поява нової дитини у Войнилові викликала безліч розмов: "Який там байстрюк? Та то ж викапана Тося Королева!" У блакитному, мов небо, платтячку з бантом у білявім волоссі й у червоних сандаликах привели Віру в школу. Вчителі слухали легенду про цю дитину і шепотіли «бандерівка", "та то ж та, що в криїці народилася"...
Колискова Яворини
Щороку Віра Ярославівна піднімається на вершину Яворини, а тоді сходить у глибокий яр. Там - татова і мамина криївка. Підземна хата, в якій вона з'явилася на світ. Разом із Вірою на Яворину піднімаються сотні колишніх повстанців. Саме там до Віри підійшла і сива жінка.
- Доню, ти донька Роберта? - і заплакала. - Я ж тебе своїм молоком годувала.
Старенька розповіла, що Тося Королева принесла донечку до неї в хату ще грудним малям і залишила на кілька днів. Та хтось доніс чекістам, що у їхнім селі - «бандерівська дитина». До хати прийшли енкаведисти. - У мене було своїх четверо. Одне таке ж, як і ти, - грудне. Я поклала тебе між своїми дітьми, але видно було, що діти домашні, вгодовані, а ти бліда, аж прозора. Солдати наставили автомати й питають: "Де бандерівська дитина?" Один помітив різницю між вами і підняв тебе за ноги...
Жінка як вовчиця кинулася на енкаведиста, вирвала з його рук чуже дитя, накрила своїм тілом, кричала в дула автоматів: «Хочете вбити - вбивайте всіх. Тут немає чужих дітей. Всі мої!» А тоді її, босу і простоволосу, гнали по снігу до райцентру. На допит. А в гірськім селі однаково плакали і свої, і «бандерівське» дитя.
Якось на Яворині до Віри знову підійшов старий чоловік. І розповів, як за кілька днів до загибелі батьків ніс її, малу, горами до Слободи Болехівської. Вона весь час плакала, а він боявся, що в горах відлуння, тож плач почують енкаведисти. Знайшов у кишені шмату, закрив ротик маляті й обличчям притиснув до грудей під кожухом. Ішов і прислухався, чи дитя дихає. Боявся, щоби не задушити.
… Перед Різдвом 1947-го, коли енкаведисти оточили криївку Роберта, пролунав вибух такої сили, що у селах шиби з вікон повилітали. Й під смерічкою біля бункера на закривавленім снігу ще довго лежала розірвана дитяча колиска...
Cвітлана МАРТИНЕЦЬ
Фото Світлани МАРТИНЕЦЬ
На фото: Віра Мельник і Стефанія Костюк, зв’язкова Роберта.
