Скільки коштує незалежність?
або Як ми з олігархом першу в Україні приватну газету видавали
Якось у Парижі американський письменник Френсіс Скотт Фіцджеральд поскаржився Гемінгвею: «Багаті не схожі на нас із вами». «Еге, - рубонув з плеча іронічний, як завжди, Гемінгвей, - не схожі: в них трохи більше грошей».
Діялося це дуже давно, коли всі українські олігархи ходили у підгузках і, сідаючи під столом на горщик, шанобливо зверталися до своєї кицьки: «Дозвольте вас потривожити, пані»…
Лайка Аліса - власниця товарної біржі
О, незабутня друга половина вісімдесятих років минулого століття! У повітрі витає п’янкий дух свободи. Країною гастролює найбільший політичний блазень Михайло Горбачов. Вулиці мегаполісів перетворюються на одне велике Чикаго. Двірники загрожують керівництву страйками - вони втомилися відмивати бруківку від потоків крові. Ескадра з трьох лінкорів (Естонії, Литви та Латвії) з кожним днем усе далі відривається від імперії, наважившись на самостійне плавання. Останній шеф всемогутнього КДБ уже виношує план державного перевороту. Ще не було землетрусу у Вірменії...
От у такі часи у мене з давнім приятелем виникла ідея видавати першу в Україні приватну газету. Коли знайомі чули про таке, вони знизували плечима: в Україні не було відповідного законодавства, навіть органу, який взявся б реєструвати видання. Але найбільше бракувало ідеалістам, звісно, грошей. За попередніми підрахунками, на безбідне існування потрібно було терміново знайти 500-600 тисяч рублів.
Тоді й виник ще один авантюрний план: попросити їх у першого радянського мільйонера Германа Стерлігова.
Про Стерлігова тоді писали різне. Його називали сином колишнього генерала КДБ. Як би там не було, а Стерлігов заснував першу в СРСР Товарну біржу, назвавши її на честь своєї улюбленої лайки Алісою. Біржа повела агресивну рекламну кампанію, конкуруючи за шпальти газет з потужною фінансовою пірамідою МММ.
Стерлігов прийняв нас у своєму робочому кабінеті. Було тоді йому років 25, не більше. Стіни кабінету, від підлоги до стелі, були завалені книжками і шкіряними портфелями. Як з’ясувалося згодом, у портфелях магнат зберігав мільйон доларів готівкою.
Він запросив мене сісти у шкірне крісло, тож я міг спостерігати за його чисто виголеним профілем. Біля моїх ніг, поклавши на лапи гостроносу голову з розумними очима, вляглася собака - це і була славетна Аліса.
Прочитавши коротенький бізнес-план, надрукований на кількох листках стандартного паперу, Герман виніс попередній вирок: «На превеликий жаль, я нічим не можу вам допомогти, друзі. У сферу моїх інтересів не входить такий відсталий регіон, як Галичина. Проте я даю вам дружню пораду - якнайшвидше повертайтеся до Львова, будь-якою ціною «вибийте» з будь-якого банку кредит на мільйон рублів. Але не під газету, а, скажімо, під цегельню або автомайстерню. Не хвилюйтеся - повертати гроші не доведеться, бо через місяць-два вся ця система перетвориться на руїни. Жоден банк не буде шукати кредиторів».
Сталося так, як пророкував Стерлігов - СРСР зник із географічної карти. На системі «швидких» кредитів багато сучасних олігархів зробили стартовий капітал.
А наша газета все-таки побачила світ. «Акценти» вийшли двадцятитисячним накладом у переддень Всеукраїнського референдуму про незалежність. Щиро кажучи, під цей історичний акт ми і готували видання. Сьогодні газета стала раритетом, навіть у домашньому архіві не збереглося її перших номерів. Минули роки… Стерлігов плюнув на бізнесові справи, продав квартиру в центрі Москви і подався на село. Зараз він випасає гусей, розводить баранів і навіть оголосив свої земельні угіддя територією, незалежною від Росії. Його дружина Олена вже не нагадує світську даму - навчилася доїти корів, власноруч готувати смачну їжу, виховувати дітей, які не ходять у школу, а здобувають освіту під її наглядом. Від давніх московських звичок у колишнього мільйонера залишилася тільки одна - спить він із автоматом Калашникова під подушкою. Мало що може статися у забутій Богом провінції…
Королі та капуста
Римський імператор Діоклетіан був єдиним із можновладців імперії, який добровільно зрікся монаршого престолу. Гості часто цікавилися, чому він так вчинив та чи не сумує за таким рішенням? «Зате яку капусту я вирощую на заміській латифундії!» - була його відповідь.
Ніхто з пересічних громадян не зможе відповісти, яку капусту вирощують наші міністри й депутати за височезними парканами, що оточують їхні будинки-фортеці й багатогектарні земельні угіддя. А вирощують вони, звісно, не петрушку й цибульку для борщової заправи, а трав’яні газони для гри у гольф або ще якусь там химерію. То власне за яку незалежність український народ голосував на референдумі у листопаді 1991 року? І хто скористався нашою наївністю і романтичністю - мовляв, нехай тільки наші прийдуть до влади, тоді все стане на свої місця.
Такий політичний крок вічних обіцянок поводирі нації використовують раз-у-раз, коли починається нова боротьба за владу у столиці. Можливо, у Києві щось і змінюється, проте в провінції час ніби застиг на місці. Навіть стрілки годинника на циферблаті не обертаються. Глибоко помиляється той, хто думає, що корупція у політиці - це ноу-хау української дійсності. «Закон не допоможе там, де правлять гроші: адже навіть прихильники кінічної філософії часто продають за гроші свої голоси». Пророчі слова сказав прабатько сучасного роману римський письменник Петроній.
Поважний римський історик Тацит у своїй праці «Аннали» дає яскраву характеристику аристократа Гая Петронія. За словами Тацита, це була освічена, з витонченим смаком людина. Перебуваючи у Віфінії як проконсул, а потім консул, «він показав себе діяльним і вмілим у виконанні обов’язків», але потім покинув службову кар’єру і « був прийнятий у число наближених до імператора Нерона як цінитель краси, тож Нерон не вважав нічого ні приємним, ні розкішним, поки не одержував схвалення від Петронія». Далі Тацит пише, що Петронія звинуватили в участі у змові проти Пізона, і він, не чекаючи вироку, вчинив самогубство - пішов із життя з епікурейським спокоєм, провівши свої останні години на бенкеті, серед друзів, у звичній багатій витонченій обстановці. Петроній слухав спів і декламацію легких віршів, «потім ліг на бенкетний стіл і то відкривав вени, то знову наказував закрити їх. Потім заснув, щоби надати вимушеній смерті вигляду випадковості».
Для чого я все це згадую? Коли наших міністрів або депутатів звинувачують у корупції, порушують проти них кримінальні справи, у них не знайдеться громадянської мужності визнати свою помилку - вони з одержимістю дикунів тримаються за посади і доводять народові, що кримінальні справи проти них порушено безпідставно. Мовляв, це політичні репресії.
Є ще одна цікава річ. Коли з високих трибун проголошують казочки для дурників, себто доповіді, то складається враження: еліта нашого суспільства не обізнана з елементарними засадами риторичного мистецтва, логіки, психології та інших необхідних для еліти наук. Без перекладача важко зрозуміти суть тих доповідей. То хіба це еліта?
Вічний двигун прогресу
Дивним чином влаштовану людину. У молодості вона мало цінує час, розтрачує сили на пусті суперечки, балачки. Зате у старості з жахом помічає, що час рухається з космічною швидкістю, що кожна хвилина вартує більше, ніж кілограм золота. Озираючись назад, мушу визнати: мені не соромно за те, як я пройшов відміряний мені час. Завжди тішуся, що всі особисті грошові заощадження вклав у випуск газети, а не кинув їх у бездонну пащу «Ощадбанку». Банк згорів, а з ним на попіл перетворилися мільярди народних карбованців. І навряд чи вони колись повернуться до людей. Не вірте фантазерам, які знову годують вас обіцянками.
То скільки коштує незалежність? І незалежність від чого - від алкоголю, наркотиків, російського газу чи каспійської нафти? Незалежність коштує рівно стільки, у скільки ви її оціните особисто. Настане день - і кожному вона виставить рахунок, і ви не зможете заховатися ніде від її вимогливих рук, пронизливого погляду. Утім, у кожного покоління - своя незалежність. Ми тільки почали сходження на блискучу вершину. І лише від нашої наполегливості залежить, зійдемо ми на неї чи зірвемося у прірву і втратимо державу раз і назавжди. Ви маєте святе право вибору: бути вільними людьми або вмирати у рабстві. Третього не дано. Отож, вибирайте!
Олександр КОЦЬКИЙ
