Ліберійський Новий рік полковника Пастухова

Про українських вертолітників, які беруть участь у миротворчих операціях за кордоном

Полковник Пастухов ставить переді мною невелику скриньку, в якій він тримає бойові нагороди. За тридцять років служби їх назбиралося чимало. У скриньці мирно співіснують бойовий орден Червоної зірки (за Афганістан), численні відзнаки із золотим тризубом та емблемами ООН за миротворчі місії в Югославії, Сьєрра-Леоне та Нігерії.

...Із Володимиром Пастуховим ми познайомилися ще 1999 року в Бродах, куди напередодні 8-го березня я "десантувався", аби, за старою журналістською традицією, написати щось лірично-патетичне про жінок-льотчиць. Їх виявилося аж дві, й мені довелося роздвоюватися. Саме полковник Пастухов знайшов вихід із ситуації, запропонувавши всім політати на гвинтокрилі, щоби я побачив своїх героїнь безпосередньо в роботі.

Крізь гуркіт мотору командир щось кричав мені на вухо, намагаючись пояснити елементарні правила льотного мистецтва, а я, заціпенівши від напруження, тупо дивився кудись у даль.

І ось - нова зустріч із полковником напередодні Нового року. Він щойно повернувся з Ліберії, де як командир 56-го окремого вертолітного загону Збройних Сил України брав участь у міжнародних миротворчих операціях під егідою ООН.

У небо закохався з дитинства

Володимир згадує, що шансів не стати льотчиком у нього практично не було. Народився він 1956 року на Волзі в місті Сизрань, де дислокується Вище військове-авіаційне училище льотчиків. Над головою завжди літали вертольоти, а коли 1961 Юрій Гагарін полетів у космос, по місту карбували крок молоді курсанти, майбутні льотчики... Тож після школи відразу заніс документи до льотного училища. Закінчивши його у 1978 році, Володимир Пастухов сім літ прослужив у тодішній Німецькій Демократичній Республіці. Потім був Забайкальський військовий округ.

Полковник згадує свою офіцерську юність, наче переглядає фільм. Каже, що тоді було все - справжня чоловіча дружба і благородство, що не вимірювалися грошима, жорстокі зради та підлість, шрами від яких досі болять. Проте ще молодим і безвусим лейтенантом він зрозумів - за честь потрібно боротися, аби мати право дивитися людям в очі, брати на себе відповідальність за життя підлеглих. Ця формула, виведена в юності, пройшла апробацію впродовж майже тридцятирічної служби в армії, залишається для полковника сьогодні такою ж дієвою й актуальною.

Афганські розстріляні ялинки

Вісім місяців майор Пастухов виконував, як прийнято було тоді казати, свій "інтернаціональний обов'язок" в Афганістані. Запитую, що вразило найбільше. Володимир каже, що смерть друзів, усвідомлення того, що ти не зміг їх уберегти, а найстрашніше - відчуття страшного горя матерів, дружин і дітей, коли "чорний тюльпан" привезе цинкову труну на батьківщину. А так, розповідає Володя, жив, як усі льотчики - літав, стріляв. Володимир не впевнений, що влучив конкретно в якогось моджахеда. Він віджартовується, що в Афганістані тільки вчився бути профі, а у серйозну сутичку, коли всі літають і всі стріляють(по тобі - також) потрапляв лише чотири рази.

Володимир служив у Джелалабаді й почергово літав на МІ-8 і МІ-24, забезпечуючи повітряне прикриття одного з десантно-штурмових полків. В Афганістані майор Пастухов налітав більше 170 годин. Багато це чи мало? Володимир розповідає, що у льотчиків там розгорнулося позастатутне змагання, хто більше годин налітає. Жодних преміальних за це не давали, хіба що збільшувалася ймовірність бути підстреленим. Пастухов не може пояснити, які саме чинники збуджували психіку льотчиків, коли вони страшенно ображалися, що у декого на кілька польотів менше, ніж у їхніх колег. Усі ці години вивішували на дошці оголошень, біля якої завжди юрмилися бойові літуни, жваво обговорюючи показники.

На перших порах, згадує Володимир, було страшно. І хай мовчать ті "герої", які заявляють, що не боялися смерті на війні. А з часом, щоправда, звиклося - іноді навіть здавалося, що іншого життя і не буває.

Полковник розповів випадок, коли їхній колега публічно зізнався, що боїться літати. Льотчика не піддали обструкції, а залишили служити, і він чесно виконував свій обов'язок на землі - копав траншеї, виносив сміття, допомагав на кухні... Звісно, на ньому, як на бойовому льотчикові-офіцерові, командування поставило "хрест", але колеги поважали його тільки за те, що чесно зізнався. Гірше було б, якби приховав свій страх і в повітрі поставив під загрозу життя товаришів..

Запитую, як святкували в Афганістані під час війни Новий рік. Виявляється, навіть із ялинками. А роздобували їх дуже специфічно - деревця у цій гірській країні ростуть посеред скель та гір в ущелинах. На низинах розташовувалися "духи", а на вершинах - наші пости, з бліндажами й окопами. Навкруги все заміновано. Тільки вертольотом можна закинути солдатам їжу, воду, здійснити ротацію особового складу, а заодно і привезти у військові частини ялинки. Тож автоматною чергою зсікали деревця, потім закидали гаки на довгих шнурках і витягали їх на гору. Бувало, що з двадцяти "скошених" ялинок тільки дві-три добиралися вершини - решта підривалися на мінах.

Володимир каже, що літали вертольоти на бойові завдання у всі свята. Вильотів не було лише тоді, коли не було спирту, який необхідний для протирання борту. Льотчики додумувалися економити на "вогненній воді", тож дещо залишалося і "для душі" літунів. Але пияцтва серед військових, за словами полковника, в Афгані не було. Так, випивали у свята "за довгі крила наших літаків", але знали міру.

Із Москви в Україну

Після Афгану Пастухов деякий час прослужив у Забайкаллі. Потім три роки навчався у військовій академії в Москві. У 1991-у приїхав служити на Львівщину, у Броди.

Саме у цей час почав активно розпадатися СРСР. Цей процес, звісно, не оминув і армію. Володимир згадує, що у їхнього командира полку під час одного з мітингів стався серцевий напад від почутих "крамольних" слів.

Володимир, як і більшість офіцерів, опинився між кількох вогнів: офіцерська честь, присяга служити батьківщині (яка перестала існувати), національність - все змішалося в голові та душі. Він телефонував друзям, що служили у Росії, але ніхто з них не міг запропонувати щось реальне - житло, місце служби. Якось йому навіть порадили сісти у вертоліт і летіти через кордон у Росію - тоді, мовляв, будеш героєм! Пастухов зрозумів, що все це - авантюра, і вирішив скласти присягу на вірність Україні. Так Володимир Пастухов став українським офіцером.

Югославія-Сьєрра-Леоне-Ліберія...

Володимир міг би вже двадцять років бути на заслуженому відпочинку й розводити бджіл, але "динозавр" (так він себе називає) і не думає про такі пастельні речі. 52-річний полковник літає, як юний орел, та ще й навчає молодих українських соколів мистецтву вищого пілотажу. Саме за це його офіцери називають не інакше, як Командир. І він гордиться цим званням найбільше.

Про миротворчу місію в Югославії, де Пастухов у 1996-1997 роках був командиром української ескадрильї, коли там почалися сумнозвісні міжетнічні війни та конфлікти, полковник згадує неохоче. Він дуже переживав, коли бачив, як колись дружні народи вмить ставали затятими ворогами, як стріляли у мирних жінок і дітей. Таких жахів він не бачив і в Афганістані...

У "гарячих точках" екваторіальної Африки полковник побував уже двічі. Спочатку була Сьєрра-Леоне, де він командував 20-м українським вертолітним загоном у складі миротворчих сил місії ООН. А ось буквально місяць тому Володимир повернувся з Ліберії, де очолював 56-й окремий вертолітний загін ЗС України.

Запитую про зарплату. Командир віджартовується: у місцевих проституток наші воїни, на відміну від командування сил місії ООН, не в пошані, бо заробляють найменше серед усіх миротворчих контингентів з інших країн.

Полковник переконаний, що екіпаж повинен виконати будь-яке завдання. Не ігнорувати службові настанови й інструкції, які, як відомо, пишуться кров'ю, не шукати клопотів на свою і чужу голови, а спокійно розраховувати власні сили й опиратися на плече друга - ось і всі секрети військового мистецтва командира. У надзвичайно важких умовах екваторіального клімату, коли тридцятиградусна спека у затінку змінюється проливними дощами й суховіями, після яких пісок довго скрегоче на зубах, європейцям вижити непросто. Навіть загартована техніка, буває, не витримує. Але люди, каже Володимир, сильніші за техніку.

Мирослав ГРЕДІЛЬ

Довідка:

За 2,5 роки участі в миротворчих місіях під егідою ООН полковник Володимир Пастухов з екіпажем налітав 1 200 годин. За одну годину польоту МІ-8 і МІ-24 Україна отримує від ООН відповідно 1 800 і 2 400 умовних одиниць. Отже, вертолітники тільки одного екіпажу заробили для нашої країни 2 млн 200 тис. доларів.

Зарплата українського полковника, який бере участь у миротворчих місіях ООН, - 1 тисяча "умовних одиниць". У цьому контексті вказувати заробітки миротворців з інших країн і зовсім некоректно...