Уроки українського Витязя
24 грудня В'ячеславові Чорноволу виповнилося б 70
Була весна 1988 року. Все навкруги буяло і цвіло, а я тинявся Львовом самотній і пригнічений. На душі було гидко - напередодні мене звільнили з викладацької роботи у "Львівській політехніці", бо, мабуть, надто завзято переконував студентів повірити у горбачовську перебудову. Отож, до деякої міри почувався дисидентом.
Біля університету зустрів свого давнього приятеля Володимира Яворського, якого не бачив дуже давно. Володимир після того, як його виключили з університету 1972 року за участь у студентській самвидавівській "Скрині", на тривалий час пірнув у глибоку внутрішню еміграцію та "андеґраунд", захоплюючись почергово як філософією хіпі, так і ідеями інтегрального націоналізму Дмитра Донцова.
Розповів йому про свою печаль. Володимир відразу ж запропонував мені допомагати йому випускати "Інформатор" - самвидавський друкований орган Української незалежної видавничої інформаційної спілки, яку, як з'ясувалося, очолював В'ячеслав Чорновіл. Десь через тиждень, коли я прийшов в особняк на вулиці Партизанській, де на другому поверсі був своєрідний офіс Чорновола, Володимир і познайомив мене з В'ячеславом Максимовичем. Тоді Чорноволові було лише 52.
Звісно, про В'ячеслава Чорновола я багато чув до того від Миколи Рябчука, Грицька Чубая та інших молодих бунтарів духу. Та й у львівських газетах другої половини 80-х, коли Чорновіл повернувся із заслання до Львова й влаштувався кочегаром на роботу в Міськрембудтресті та школі-інтернаті, відновивши при тому активну політичну діяльність, почали з'являтися "викривальні" наклепи на нього і його соратників. Адже горбачовська відлига, що буйним цвітом буяла в "білокам'яній", проростала в Україні лише окремими паростками. Недаремно казали, що коли у Москві за певні антирадянські виступи лише обтинали нігті, то в Україні різали пальці. А що вже казати про Львів, який завжди стояв на особливому рахунку в КДБ.
Але В'ячеслав Максимович увесь час переконував нас, що тоталітарній системі настає кінець - і ми щиро вірили йому. Він, як ніхто, вмів запалювати всіх своєю фанатичною вірою у незалежність України та несамовитою енергією. Саме тому часті поїздки у Литву, де друкувалося більшість українського самвидаву, були для нас чимось більшим, ніж просто роботою - бо ми бачили, з яким пієтетом колишні литовські дисиденти, які впродовж багатьох років їли з Чорноволом тюремну баланду, ставилися до нього.
У вересні 1989 року був створений НРУ, якому В'ячеслав Чорновіл віддав увесь жар свого серця і душі. Із квітня 1992-го аж до трагічної загибелі у березні 1999 - як народний депутат на постійній роботі у Верховній Раді, керівник депутатської фракції НРУ. За вісім років життя у незалежній Україні він зробив дуже багато, заслужив повагу й авторитет не тільки у друзів, а й серед політичних опонентів. В'ячеслав Чорновіл - лауреат Шевченківської премії.
Звісно, його щиро любили мільйони українців. Проте він мав і чимало недругів серед своїх ніби-то однодумців, які не могли змиритися з його популярністю і політичною харизмою. Чого тільки ці політичні гноми не виробляли, щоби скинути його за життя з п'єдесталу! Вони на його очах розколювали Рух, виганяли його з посади керівника фракції... І це робили люди, яких він фактично за руку привів у велику політику. Саме про них дружина Чорновола Атена Пашко написала "вони пошили сорочки із твого прапора, щоб зберегти своє тіло, в якому зотліла душа..."
Зі смертю Чорновола відійшов у небуття романтизм і шляхетність у вітчизняній політиці. На сцену вийшли прагматики, готові продати і рідну матір, лиш би сидіти біля владного корита. Можливо, вони проживуть довше і комфортніше - але ніколи не відчують тих неповторних миттєвостей, які спізнав В'ячеслав Чорновіл. Він жив так, ніби щомиті прощався із життям, ніби час, що залишився йому, -- це несподіваний подарунок долі...
Мирослав ГРЕДІЛЬ
