Просто Марiя
Iталiєць покохав українку i приїхав жити у її село на Волинь
Донедавна її життя було жахливим лабiринтом. Безробiття в Українi, згодом - заробiтчанство в Iталiї. Проте там вона також не мала роботи. А повернутися додому означало потрапити в пекло. I раптом доля зробила крутий віраж: заробiтчанка відсвяткувала весілля. 67-рiчний синьйор Сальвадор так покохав українську жiнку Марiю, що покинув у Iталiї квартиру, бiзнес, друзiв i приїхав за коханою до України, в її рiдне село на далеку Волинь.
Бабине літо
Життя Марії Обушко з Ковеля нiчим не вiдрiзнялося вiд буття її українських ровесниць, якi переступили порiг сороківки - таке ж злиденне й безнадiйне. Працювала у Ковелi начальником вiддiлу зв’язку, мала вже дорослого сина. Що ще треба на житейськiй сценi? Хiба банального - грошей. А їх i не було.
Подруга вмовила Марію поїхати на заробiтки в невiдому досі Iталiю. «Гiрше не буде. Там таких, як ти, - тисячi», - казала.
«Я не знала мови. Це було найгiрше. Коли шукала роботу - на мене дивилися, як на худобину. Хiба в зуби не заглядали. Спершу платили копiйки. Роботи було стiльки, що думала - збожеволію. А ще отой одвiчний страх: заплатять чи не заплатять, залишать працювати чи виженуть на вулицю?» - панi Марiя не любить згадувати днi своїх поневiрянь. Каже, що не одна вона така. Це лише ті, які там не були, думають, що нашим жiнкам в Iталiї - мед, ще й ложкою. Насправдi Iталiя для українцiв - каторга. Нинi Марiя згадує про свої поневiряння як про страшний сон. Та якби останні господарі, в яких вона мила пiдлоги й варила їсти, не виставили жінку голою-босою на вулицю, то її життя ніколи б не мало щасливого продовження...
На смітниках Італії
Марiя навіть волосся пофарбувала на чорно. Це не була данина моді - жiнка боялася, щоби полiцiя не депортувала її з країни, тому намагалася хоч трохи уподiбнитися до жагучих італійок.
- Українські рабинi, якi працюють в Iталiї у наймах, нiкому не розповідають про те, як вони збирають протермiнованi продукти на iталiйських смiтниках, - сумно згадує Марія. Ковтаючи гiркі сльози безвиходi, шукала iмпортнi йогурти та вчорашнiй хлiб i вона. Повертатися не було куди. Мати не знайшла б сили глянути в очi свого єдиного i, як i тисячi юнакiв України, безробiтного сина. У них в Українi навiть не було власного помешкання. А колишнього чоловiка Марії життя сина не цiкавило. У хвилину чи не найсильнішого її вiдчаю товаришки-заробiтчанки «пiдкинули» Марiї роботу - прибирати хату i варити їжу для iталiйського бiзнесмена-вдiвця.
Спершу Марiя боялася. Наслухалася, як самотнi iталiйськi сеньйори до українських жiночок ставляться! Та вперше вона заплакала не вiд образи, а вiд людської чуйностi, коли Сальвадор переклав на її тарiлку свою порцiю їжi. Італієць шкодував утомлену працею жiнку i не знав, як ще можна висловити їй свою пiдтримку і завоювати довiру чужоземки. Щирість і увага iталiйського джентльмена розтопили серце волинянки. В оселi Сальвадора Сендзiбелi все частiше лунали українськi пiснi. Господар заохочував, щоби до Марiї в гостi приходили її спiввiтчизницi.
Та хоч як добре було жінці у доброго сеньйора, все ж вона мусила повiдомити, що йде вiд нього - шукала роботи, за яку б більше платили, бо збирала гроші на купівлю квартири. Італієць, який встиг уже серцем прикипіти до україночки, не хотiв її вiдпускати. Щоби якось втримати, запропонував додаткову роботу. Тож довелося українці працювати у нiчну змiну в рибному магазинчику Сальвадора.
Через три роки виснажливої роботи Марiя Обушко вирiшила повернутися в Україну. Не хотiла вже грошей, не вабила її краса Iталiї. Чужина - таки чужина. Сеньйор Сальвадор, почувши її рiшення, збiлiв, наче стiна. Став на порозi, розкинув руки: «Не пущу. Якщо так хочеш додому, то й я з тобою поїду. Такої, як ти, Марiє, я ще не зустрiчав. Без тебе нема мені життя».
Того ж дня iталiєць попросив українську жiнку стати його дружиною...
Синьйор Сальвадор плюс панi Марiя
Гостеві з Італії припала до серця не лише українська жiнка, її син Михайло, невiстка Наталя i внук Артур, але i її Батьківщина. Він любить цілуватися і фотографуватися, а ще зі самісінького ранку порпається у землі біля квітів та своєї улюбленої приправи - петрушки.
Щоправда, до українських страв iталiєць так i не звик. Тому Марiя готує любі йому спагеттi з гострими соусами та рiзноманiтнi страви з риби. Iнколи Сальвадор i сам стає до кухонної плити: раз наловив жаб i намагався приготувати французьку страву. Щоправда, пiсля того його домашнi (iталiйську мову, окрiм Марiї, знає її син та невiстка-росiянка Наталя) пiдняли на кпини, тож бiльше італієць жаб не ловить. Лише Михайло, який ставиться до Сальвадора як до батька, задля чоловiчої солiдарностi тi жаб’ячi лапи таки з’їв.
У селі Дроздни, де Сальвадор із Марiєю купили величеньку хату, iталiйський сеньйор на перших порах не мiг призвичаїтись до сiльських «вигод». То зливного бачка у вуличному туалетi не мiг знайти, то на горище заглядав у пошуках ванної кiмнати. А коли зрозумiв, що у селi цивiлiзацiї катма, сам із себе смiявся. Марiя намагалася привчити свого iталiйця до сiльського життя: завела, як годиться, кабанчика, курей, гусей. Птаство Сальвадор полюбив, тільки не міг втямити, навіщо цілий рік кабанчика годувати?
«Я тобi щомiсяця свiжого купуватиму, щоби ти у гною не копирсалася», - сказав, тож довелося свиню продати. А так iталiйцеві в Українi все до душi.
«У Неаполі дуже шумно, а тут тихо, спокiйно i природа дуже гарна. Гриби в лiсi є, порибалити можна. Люди щирi та добрі», - каже Сальвадор. А ще йому до вподоби наша Церква i те, як дiти з повагою i шаною ставляться до старих. Вiн каже, що в Iталiї старi батьки дiтям не потрiбнi.
Подружжя вінчалося у місцевій сільській церковці. Так забажав італієць. I спочивати вічно також хоче тут, на землi українській.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ
фото Свiтлани Мартинець
