Політична розвідка Західною Україною

За два місяці до виборів люди вагаються, чи варто знову довіряти "помаранчевим"

Невідомо, чи віщували зірки у долі України боротьбу двох Вікторів -- Ющенка та Януковича -- і чи була засвічена на небі зірка жінки з поетичним ім'ям Юля. Але сталося те, що сталося. І, як кажуть галичани, нема на то ради. Тож мусимо з цим миритися і вкотре обсервувати "українську політичну драму".

Можливо, народ помудрішає після цього герцю двох тезок під акомпанемент жіночого голосіння і вже більше ніколи не спокуситься аплодувати тим політикам, які хочуть розірвати навпіл таку ще крихку і не сформовану українську душу. У цьому, як це не парадоксально звучить, є своєрідний позитив нинішньої політичної кризи, яка оголила політичну імпотенцію влади. Остання, нагадаємо, за кучмівського правління здавалася "сильною, як ніколи".

З часу президентських виборів, коли Захід йшов за своїм Віктором, а Схід -- за своїм, минуло два роки. Тоді у цій боротьбі використовували різні, як правило, брудні технології. Були велелюдні майдани, барикади, прекрасні обіцянки, "товариші" і "любі друзі", розгортання синіх та помаранчевих прапорів. А ще безперервна демонстрація "брудної білизни". Та головне -- була надія, що наші державні керманичі нарешті почнуть щось конкретно робити для свого народу, який і подарував їм славу та статки.

На жаль, частина вітчизняної політичної еліти за два роки так і не помудрішала, не навчилася мислити та діяти не інстинктами й емоціями, а державницьким розумом. Вони знову не поділили портфелів у столиці і не знайшли нічого розумнішого, як укотре кинути людей у вир політичних пристрастей, від яких виграють хіба що політтехнологи, штабісти і власники ЗМІ.

Як нині, за два місяці до проведення дочасних виборів, переважно "помаранчевий" західноукраїнський електорат сприймає своїх вчорашніх кумирів Ющенка та Тимошенко і їхнього головного опонента Януковича? Чи ж і далі "західняки" кидатимуть каміння та "яйця" у бік "східняків", а чи, навпаки, збиратимуть його разом? Щоб дізнатися про все це, наші кореспонденти вирішили погомоніти з простим людом на Львівщині і на Волині.

"Гарна цяцька Юля"

Околиця села Дубровиці, що на Яворівщині Львівської області. Літній чоловік, у якого попросив напитися води з криниці, здається, був радий незнайомцю.

-- А чого ж, пийте на здоров'я, -- припрошує, -- і ворогу своєму треба води дати, як просить, а ви ж -- з дороги. Водичка у нас джерельна. Про вибори питаєте? А що про них казати? В нас уже від їхніх солодких слів оскомина, як від зелепухи. Як по телевізору ото показують -- відразу перемикаю на іншу програму. Ліпше вже дивитися мексиканські серіали. Там хоч за любов народ страждає, а у наших політиків з писка тільки ненависть вилітає. А я ж за Ющенка під час революції голову готовий був покласти. Два тижні на Майдані у Києві стояв. Гроші останні з хати на дорогу вивіз. Думав, нарешті, дочекалися. Будемо мати справжнього Президента. Та й не тільки я так думав. І що маємо? Де ж таке бачено -- майже два роки крісла ділили! Одного міністра призначив, через місяць другого, потім третього. А в черзі ще десятки кумів, сватів, братів. А те, що воно у тій галузі, куди запихають, "ні бе, ні ме, ні ку-ку-ріку" -- дурниця. Аякже, для народу простого -- "любі друзі", а для кума-свата -- посаду і гроші. Ото тобі й уся політика.

-- Та зійшлися б, як справжні чоловіки, сіли за стіл, розпили пляшку, все поділили і почали б нарешті щось путнє робити для простих людей, -- приєднується до розмови сусід. -- Аж ні. Кожен рве на себе, в іншого кусень видирає. Гірше за бабів. Народ їм потрібен? Тьху ти, і за кого йшли? Тут, Василю, кричи "ганьба!", не кричи -- ніхто не почує. У президентському палаці євровікна стоять -- глушать усе. Бачив, що наші керманичі у затонованих автомобілях їздять. І знаєш, чому вікна чорні? Щоби злиднів наших не бачити, дітей покинутих, полів, бур'яном зарослих.

Два роки бавився у великого демократа. І що? Зараз на вибори знову грошей піде стільки, що можна було б кілька заводів побудувати. Або дай ті гроші краще селу. Щоби не горбатилися, як за панської Польщі.

-- За "регіони" не проголосуєте? -- обережно запитую. Чоловіки кепкують, що "Галька не тільки чуба висмикає за таку справу, а може взагалі відлучити від "жіночого раю".

-- А як сприймаєте Юлю Тимошенко? -- мимоволі продовжую своє імпровізоване соцопитування.

-- Гарна цяцька наша Юля. Але вона, окрім своєї персони, нічого не бачить. Ми в цьому вже переконалися твердо, -- каже вуйко Василь.

...За два місяці до виборів люди так і не визначились, за кого віддадуть свій голос 30 вересня, хоча два роки тому готові були піти за своїми "помаранчевими" кумирами, як кажуть, у вогонь та у воду. І вони не поодинокі. Людям уже набридли солодкі обіцянки. Вони хочуть нарешті відчути себе людьми, громадянами, а не електоратом, про який можновладці згадують лише напередодні чергових виборів.

Через зневіру -- за комуністів

Колись Володимир Литвин сказав: "Якщо хочете побачити і почути Україну, ідіть на ринок". Що ж, підемо дивитися на Україну. Не ту, що в лакованих черевичках, а ту, що у чоботях гумових. Чого там соромитися? Маємо, що маємо: вся інтелігенція на базарі. Обласний центр Луцьк -- не виняток. Колишня учителька Леся Іванівна вже встигла скуштувати грецького "раю", а тепер має власну крамницю на ринку.

Перед президентськими виборами у нашій хаті скандал був: мама -- за Ющенком, тато -- за Януковичем. Щовечора на кухні через ту політику сварилися. Ледь на старості не розлучилися. Коли Ющенко виграв вибори, мама перед татом на "білому коні роз'їжджала". Тепер мовчить. А недавно каже: "Все. На тих виборах на зло усім проголосую за комуністів", -- ділиться потаємним підприємець.

-- А ви кому симпатизуєте? -- цікавлюся.

-- Я за п'ять років життя за кордоном переконалася, що вірити треба не тим, хто вміє гарно говорити, а тим, хто може організувати для людей роботу і гідну зарплату. Тому тепер уважно аналізую виступи партійних лідерів.

На продуктовому ринку запитувати про те, хто за кого і чому -- без потреби. Люди самі про це вголос обмірковують.

-- Чому ж ви про політику весь час говорите? -- не втримуюся. -- Чи більше нема про що? Вже би краще про погоду чи кохання. -- Ще не старий чоловік тільки посміхається у вуса.

-- Та про що балакати, як не про ту комедію? Он, бачите, -- показує рукою на невеличкі групи людей, які жваво між собою дискутують. -- До виборів готуються. Он та група -- за Ющенка. Все його, бідаку, жаліють, що не він у бардаку винен, а ті, хто біля його корита крутяться. По той бік -- прихильники Тимошенко. Кажуть, Юля зможе вивести нас із кризи, от тільки їй не дають це зробити. Про те, що за прем'єрства Юлі ми мали газову, м'ясну, цукрову і решта криз -- мовчать. І "литвиновці" по всім базарі проводять агітацію.

-- А за "регіони" що, нікого нема? -- дивуюся.

-- Чому ж нема, -- долучається до розмови літня жінка. -- То два роки тому їх було мало, а тепер уже сотні підприємців не соромляться підтримувати Януковича. Як ми вірили Ющенкові! У церквах за нього молилися. Хіба ж ми не знали, що не буде легко. Але чи ж хто чекав, що ось так він дозволить, аби його прихвосні край наш, як ножем, краяли? Кажуть, що депутати винні. То не так. Я вже стара і знаю: господар винен. Як не може ладу у своїй хаті навести, то в кожнім куті сварки будуть: син свій кусень вириватиме, зять тещі готовий буде горло перегризти, а дочка і собі ковдри ділитиме.

Владу треба посадити

Старенька привезла до Луцька молоко продавати. Каже, що в селі роботи нема, а ротів у хаті чотири. Вся надія на її пенсію і на те, що Бог на господарці послав. Чекає, що внук на роботу у якусь фірму в Луцьку прилаштується, то вже легше буде. Я працюю листоношею у селі, то наслухаюся всякого. Нині Ющенкові мало вірять, а Януковичем нас лякають. Мовлять, прийдуть донецькі і заберуть у нас землю. Та що забирати, коли вона і так вся у бур'янах, а діти наші роз'їхалися по світах? А в тому, що він сидів, нічого страшного нема. Владу нашу всю треба посадити. Бо там злодій на злодію сидить і злодієм поганяє. Добре казати -- сидів. У житті всілякого є. То не штука впасти, а ти піднятися спробуй. Віктор Ющенко в тепличних умовах ріс. Хай і тяжко було, але батько з матір'ю вчителювали, в хаті все копійчина була. А Віктор Янукович сиротою зростав при бабці старенькій. Тож мусив учитися виживати. Ті, хто брудом його поливає, чи ж самі без гріха?

...На жаль, зневіру в очах людей можна діагностувати на кожному кроці. Два роки ми теж вірили у "помаранчеві" ідеали. Раділо серце від поглядів просвітлілих за весь народ наш, що піднімався з колін і йшов уперед. І хлібом ділився на Майдані у Києві, і сорочкою теплою. Що ж треба було зробити такого, щоби ту довіру не просто знищити -- вбити!? Чи все набагато банальніше: обіцянки -- етап пройдений? Є реальність. І час. Розкидати каміння. І час його збирати.

Андрій КОВАЛЬСЬКИЙ, Тарас КОСТЕНКО

Лист до редакції

Достатньо обіцянок!

Знову вибори. Позачергові. А скільки їх ще буде... Не думалося, не гадалося. Минув "Майдан". Усі думали, що стане краще. Ті, що з трибун закликали нас із вами голосувати за них, перемогли. Заклик "Разом нас багато!" чим закінчився? Пересварилися, порозбігалися, пороз'єднувалися. Не так. Давайте ще вибори. А потім? Не вийде, то, може, ще раз? І так далі. Може, ще один "Майдан"? Гроші знайдемо. Бавитися, то бавитися. А що народ? Та що їм народ. Знову пообіцяють і... забудуть. Як каже прислів'я, обіцянка -- цяцянка, а дурневі радість.

Може, не так? Обіцяли: зробимо те, зробимо се, а дійшли до "корита", перепрошую, до влади, то забули. Наступного разу ще щось придумають, ще щось пообіцяють. Може, вдасться, як завжди. Але ні. Декому вже набридло бачити одні і ті самі обличчя по телевізору, тільки в різних костюмах та в різних блоках, партіях. Ці люди вже приросли до тих крісел, годі відірвати. І все гасла: "Буде краще! Буде краще!" А коли це буде? Достатньо нам політиків, які тільки й те роблять, що обіцяють. А ми їм віримо. Дивно. Дуже віримо.

Заводи не працюють. Люди не з доброї волі повиїжджали за кордон на заробітки. А їхні діти? Якими вони виростуть? Без материнської ласки, без батькової науки... І що маємо робити? Далі вірити, а пізніше казати, що помилялися? Сподіватися, що інший буде кращий? Він так солодко обіцяє. А кого ж обирати? Обирати треба тих, хто ділом, а не словом старається, щоб наша держава стала багатшою. Щоб ми не їздили світ за очі, а у своїй країні працювали і жили заможно.

Ось приклад -- ТВК "Південний". Що було тут одинадцять років тому? А тепер -- подивіться самі. На місці пустиря, болота виросло маленьке європейське містечко. І зробив усе це не якийсь дядечко з-за кордону, а наш, місцевий -- Петро Іванович Писарчук. І таких треба до влади господарів, які прагнуть, щоби ми трудилися на своїй землі. Будемо ми багаті -- буде і держава багата.

Я. Боргуш