Дідо образився на жінку й пішов жити... у кузов від машини
Найбільше дідові дошкуляють морози. Хоч і хата його мала: «два на три», та скільки не «годуй» саморобну піч-буржуйку, все ж холодно. Адже стіни дідової домівки залізні. 77-річний Василь Трачковський живе у вагончику. Точніше, у кузові-буді від старої автівки. Дідо - не якийсь там бомж. Господар. Дві хати побудував. Люди майстром звуть. Та додому він не йде. Життя його колись зробило крутий віраж: уже майже двадцять літ у буді мешкає…
«Обідила мене жінка фест…»
На околиці села Живачів, що у Тлумацькому районі, стоїть його залізна буда. Селяни вже звикли, що з труби над нею піднімається дим. Стежка до цієї незвичної оселі ніколи не заростає споришем, взимку сніг тут добре протоптаний. Дідо - майстер, отож до нього завжди чимчикують люди.
- Наш Свиридович має золоті руки, - розповідають селяни. - Сокиру викує таку, що сама дрова рубає, сапку, плуга зробить, воза відремонтує. А вже як дідо коня підкує, то ті підкови на дорозі аж співають. От лише в особистому житті нашому ковалеві не поталанило: образився на жінку й пішов із хати, ото й живе відтоді у буді. Гордий наш Василь.
- Ет, що там говорити... Обідила мене жінка фест, - каже. - Я дві хати побудував, криницю викопав, діти попідростали, заробляв добре, вулики тримав. Що їй ще треба було? Ганьбила мене. Куди не піду - тільки й чую поміж чоловіків, що про мою жінку розмови негарні. Знаєте, як тяжко те слухати? Але не відразу пішов від неї - і просив, і молив ні з ким не зв’язуватися. Не чула…
Дідо каже, що свою жінку ще у Кіровоградській області, де вони колись жили, покинути хотів. Та дітей пожалів - дрібні були.
- Я у Кіровограді свою жінку і знайшов. Вона таки з нашого району, а доля туди закинула. Її синові, Володі, три рочки було. Він і мені за сина став, - згадує коваль своє життя.
Чужа душа - темний ліс. На одному пальці дідової руки витатуювано «Валя», на іншому - «Віра». Все життя з тими дівоньками, що жодна з них жінкою йому не стала, живе. Дідо каже, що на свою жінку ніколи ані голосу, ані руки не підняв. Не раз радили йому: «Відлупцюй добре», - але то не по його натурі.
- Кожна людина - собі господар. Мої тато з мамою все життя докупки горнулися і мене так учили. Один я в них був. Батько загинув у маю 45-го…
А вона все зове діда додому
Здавалося б, час мав би згоїти рани й образи зі серця забрати. Аж ні. Вже й бабині коси срібло вибілило, і сільському ковалеві менше трьох років до 80-ти залишилося. Минули роки. Із рідної хати Василь пішов не безбородим юнаком - 59 літ мав. І не до іншої подався, а в нікуди вирушив.
- Як був у одній сорочині та штанах, так і пішов з хати, - веде свою невеселу оповідь старий. - Нічого з собою не взяв. Спершу в колгоспній котельні жив, а потім попросив нашого голову дозволити пожити у буді на пасіці.
Василь каже, що колишній голова золотим чоловіком був. До всіх по-людськи ставився. Дідо, коли поселився у буді, окрім ковальської роботи, працював і механіком, і механізатором, ще й бджоли колгоспні доглядав.
- Загубили мені бджілок. Просив нинішнього голову не труїти ріпак, бо саме цвів, тож бджілки на цвіт летіли. Він не послухав - дванадцять сімей впало. Звечора ріпак струїли, а на ранок всі мої бджілки впали...
Жінка вже кілька літ зове Василя додому. Через людей переказує, аби повернувся. Та дідо не йде. Повз хату проходить, але на подвір’я ще жодного разу за всі ті роки не завернув. І діти до дідової буди не йдуть.
- Не раз іду селом - сини назустріч як прямують, відвертаються. І не привітаються, - бідкається Василь. - Гірше від чужих. Бо чужі чи «Слава Ісусу», чи «доброго здоров’я» скажуть. Мій середущий, Василько, у нашім селі трактористом працював. То він, як леміш зламається, приходив до мене у кузню, поломаний леміш у кут кидав - і ні «добридень» тобі, ані «до побачення». Не те, що батька, а наче й живої душі у кузні немає.
Старий каже, що сини вже самі батьками стали, могли б зрозуміти ситуацію, аж ні - відвертаються.
Як ішли внуки до війська, все ж зайшли до дідової буди на проводи запросити. Та він вперся: «На вулиці голову деруть, не забалакають, то чого маю до них іти? Ще скажуть - мовляв, голодний наїстися прийшов».
Із трьох синів до батька хіба Іванко, найстарший, приходить. Та він до села приїжджає нечасто - у Калінінграді живе.
- Моряк мій Іванко. Ходив на кораблях у Данію, Грецію. В Індії бував, на Кубі. Нині вже на пенсії, електриком у порту підробляє, - каже коваль. Син його до себе жити кличе, але дідо на чужину їхати не хоче. Хай і в буді - все ж на батьківщині.
Другу сім’ю дідо так і не завів. Хоча кажуть, що до сільського майстра не одна пані у жінки просилася. А чого ж - роботящий і непитущий. Щоправда, таки раз у житті «набрався».
- Баль у селі був, - пригадує. - Саме жнива скінчилися. Я тоді вже ковалював, а роботи багато: за три дні до обжинків не надто і спав. Ото всі пішли на баль, а я не йду. Пити - не п’ю, та й спати хочеться. Аж приходить сільський голова і бештає мене, що баль ігнорую. Каже, не гоже так. Я й пішов. Думаю: будь, що буде. Голова наливає, а я п’ю. Випив три гранчаки горілки, кухоль пива і з’їв таріль холодцю. Зранку пробудився на… чужому городі, обмацую себе: живий чи вже мертвий? - усміхається Трачковський.
Серіалів не дивиться, бо має свій невигаданий «серіал»
Живе дідо у своїй буді, як спартанець. Із меблів - збиті з дощок тапчан і стіл. У куті - сінник. Приварені до стіни буди гаки - дідова шафа. І святковий, і робочий одяг чистенький (коваль каже: «Гріх у брудному ходити»). Замість ванни дідові служить криниця з крижаною водою. Викопаний на пасіці погріб заміняє холодильник. Раніше була в дідовій залізній оселі й електрика, та кілька років тому відрізали - тепер при свічках і вогні з буржуйки живе. Телевізора у діда не було ніколи, тож серіалів не дивиться. Своє життя має, як серіал довжиною в двадцять літ, і канал не перемкнеш на іншу хвилю. Сам і готує: взимку - на пічці-буржуйці, улітку - на бензиновому примусі.
- Я все вмію зварити: і борщ, і вареники. Скільки там їжі людині треба - аби голодний не був. Не раз собі думаю: краще кусок хліба водою запити, аніж щодень слухати, як ковбасою попрікають. Своєї господарки не маю - тримати ніде, а ось невеличкий город для кропу-цибульки є. Люди знають, що я горілку не п’ю, то платять мені за роботу продуктами. Грошей у селі не дуже, а відро картоплі, морква, буряк, шмат свіжини чи курка завжди знайдуться. Допоки мені руки служать, то і сам маю, що їсти, і гостей пригостити є чим. Ще й пенсія файна - не бідую. Проблема лише зі залізними стінами буди. Улітку - як у пеклі, а взимку десять хвилин тепла - і стіни морозом вкриваються.
Усе ж цієї зими дідуньо покинув свою буду - прийшов зимувати до районної лікарні.
- Ми й не знаємо, як би обходилися без нашого Сидоровича, - розповідають у лікарні. - Він нам і за електрика, і за слюсаря, і за сантехніка та столяра. Все роботи просить, ніяк влежати не може.
- Не раз мене запитували - чого отак мордуюся, немов волоцюга, нової хати собі не збудував чи не купив? - задумується старенький. - Знаєте, якщо отак покласти руку на серце: не миле то мені було. Вже дві збудував - і що з того? Зі собою жодної хати ані багатий, ні бідний не візьме. Всім однаково копач відміряє. А людині багато не треба: ласки один до одного і слова доброго.
Світлана МАРТИНЕЦЬ, Івано-Франківська область
Додати відгук