1848 рік: розкріпачення

Минає 160-та річниця скасування панщини в Галичині

У Великодні свята за багатоденним щедрим застіллям галичани геть забули, що 15 травня 1848 року минає 160-та річниця скасування панщини в Австро-Угорській імперії, до складу якої тоді входили Східна Галичина, Закарпаття та Буковина. А дарма, оскільки земельна реформа 1848 року фактично врятувала галицький люд від тотальної національної й економічної деградації.

На межі життя і смерті

Тривалий час панщина була вигідна панівним верствам Австрійської монархії - німцям, полякам, євреям, як і колоніальний статус західноукраїнських земель у цілому.

Галичина була "хлібною коморою" для Австрії та Німеччини. Із наших земель експортували велику кількість збіжжя з панських маєтків, що приносило значний зиск для дідичів. Тим часом селянські родини жили впроголодь. Головна причина такого жалюгідного стану села полягала у тому, що майже 50% орної землі належала 50 тисячам дідичів-іноземців, значною частиною володіла також Церква. Недивно, що у першій половині ХІХ століття по Західній Україні прокотилося хвиля селянських повстань, які супроводжувалися пожежами та масовими вбивствами панів.

Як відомо, поштовхом для ліквідації панщини стали революційні події 1848 року в Західній Європі. Згідно із проголошеним законом, який називався "цісарським патентом", селяни стали вільними громадянами держави, їх звільнили від панщизних повинностей. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування із державної скарбниці. За ними залишилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки). Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви, оскільки, окрім грошового відшкодування за землю, їх зобов'язали платити за користування сервітутами, що робило їх і надалі залежними від панів.

Історичні уроки цісарського патенту

Попри очевидну обмежену ефективність цісарського указу про скасування панщини в Галичині, він таки мав непересічний вплив як на становлення української ідеї, так і на перспективи боротьби українського народу за утвердження своєї державності. У критичний момент, коли польські націонал-демократичні сили з нетерпінням очікували останнього слова земельної шляхти, намагаючись використати українських селян в своїх інтересах, австрійський уряд перехопив ініціативу, оголосивши міністерський рескрипт "Про скасування панщини й інших кріпосних повинностей".

Того ж дня по селах були розіслані чиновники з текстом "промови" до підданих при оголошенні циркуляру про скасування панщини та інших кріпосних повинностей. На початку "промови" підкреслювалося, що скасування панщини та інших кріпосних повинностей є виконанням саме цісарських обіцянок. Іван Франко зауважує: "Промова" закликала селян до слухняності, поважання власності, охорони спокою, до недопущення і усунення будь-яких підбурювань, до порушення порядку з боку зловмисних осіб".

Проголошуючи декрет про скасування панщини, віденський уряд мав на меті паралізувати політичну діяльність ліберальної польської шляхти і частини інтелігенції, спрямовану на розширення фронту національно-визвольного руху за рахунок втягнення в нього селян, зміцнити серед найбідніших верств населення свій авторитет, обіцяти поміщикам винагороду за скасовані панщину і кріпосні повинності.

Оголошення урядового декрету про скасування панщини ліберальна шляхта і демократи зустріли з величезною люттю, бо в добровільному звільненні селян шляхтою вони вбачали джерело зростання і зміцнення польського національного руху. Тепер же, коли ініціативу взяв на себе уряд, шлях до селянства для лібералів і демократів був закритий. Так у Галичині виник міф про доброго цісаря, який у галицькій свідомості дожив до ХХІ століття.

Як стверджують історики, і без того великій та громіздкій Австро-Угорській імперії галицька земля впала у результаті поділу бунтівної Польщі, як сніг на голову, а тогочасна імператриця Марія-Тереза доволі неохоче прийняла галицькі землі під свою опіку.

За польських, попередніх часів, становище селян в Галичині було вкрай важким. Справжніми господарями ситуації були пани. Після 1848 року австрійський уряд скасував неволю, заборонивши продавати чи дарувати хлопів (селян), без згоди переселяти їх у інше село. Сільські діти отримали право, а потім і обов'язок учитися. Украй принизливий дозвіл на шлюб від пана теж було скасовано.

Але політичний прагматизм та далекоглядність Габсбурґів, які дарували волю галицькому люду, знайшли підтвердження вже незабаром. Коли польські повстанці, доволі організовані й патріотично згуртовані, піднімали народ на боротьбу проти імперій, галицькі селяни не лише завмерли в звичному "моя хата скраю", а й рішуче виступили супротив польських самостійників. Бо наїлися за століття "польськості" по самі вуха.

Чи є вільним український селянин у вільній Україні?

Якщо провести паралелі між ліквідацією панщини справжньої та "панщини XX століття" (колгоспно-радгоспної системи), а також поглянути неупереджено на життя-буття та долю селян - наших сучасників, то можна зробити цікаві висновки. Виявляється, "колгоспне кріпацтво" наші новоспечені реформатори дуже швидко зруйнували, але створити щось путнє на селі так і не спромоглися.

Як і в часи Австро-Угорщини, так і в новітню добу омріяна селянська свобода вилилася для багатьох у право не працювати, просиджувати в корчмі та пропивати власну долю. Виявляється, між економічною свободою і свідомим економічним вибором, а тим більше - вдалим господарюванням, пролягає ціла прірва людської ментальності, вад та спокус. Як тоді, так і тепер так звані "теоретики" почали запитувати - чи може бути свобода й воля причиною бідності та злиднів? І не знайшли нічого кращого, як створили такі умови для своїх єдинокровних братів, щоби наші селяни не працювали, не бунтували, а масово виїжджали за кордон гарувати на чужих панів.

Якщо і далі так триватиме, то нікому буде доглядати за кам'яними хрестами, які наші пращури встановили на пам'ять про історичний для себе 1848 рік.

Мирослав ГРЕДІЛЬ